Коли на мене було покладено відповідальне завдання бути головним редактором нового випуску "ПроСНУлись", і ми перебирали, що ж то таке злободенненьке написати туди ще, виникла у мене ідея поговорити на сторінках ґазети про совок в умах студентів. А саме про совіцькі свята. Ідею не було втілено через брак часу і робочих рук, але от знову на мене найшло, тому читайте.
Невідомо, чому добровільні подаруночки на 23 лютого і 8 березня десь там у вищих інстанціях прирахували до корупції. З корупцією у нас борються так, як не борються ніде в_світі: у нас борються з корупцією як із конкуренцією. Але я не про те.
Інтернет уже кілька років поспіль напередодні "дня захисника вітчизни" наповнюється постами, які пояснюють недалекій молоді, що тої вітчизни вже давно немає, але молодь у найліпших своїх пориваннях продовжує святкувати. Фронтові стограм із перевиконаннями норми, яким би позаздрив Стаханов. Вітальні листівочки у соцмережах. Почуття любові до вітчизни так просто не задушиш.
За два тижні картина повторюється, з усією абсурдністю, на яку тільки здатен "жіночий день": осатанілі феміністки кидаються на будь-кого, кому, недайбо, спаде на думку їх привітати, нормальні дівчатка, навпаки, ображаються, що про них забули. У всій цій феєрії часу на осмислення нема.
Ніби все заспокоїлося, ніби ввійшли вже в нормальний робочий ритм, і тут — 1 травня. Грім серед ясного неба. Усесвітній день солідарності трудящих, у який трудящі всього світу трудяться в задушливих офісах, і тільки трудящі пост-радянського простору — на городах. Вічножива компартія влаштовує парад, молоді знову дістається найвідповідальніша функція — створювати атмосферу свята в парках і скверах.
А потім 9 травня. День перемоги. Вибачте, та з цього я іронізувати не можу, бо розчиняюся вже у сарказмові. Увесь світ вшановує пам'ять загиблих, і тільки в країнах колишнього СРСР — свято. Гаразд, не чіпатиму ветеранів, бо тяжко на старості літ отак з ходу відмовитися від усього, в чому маринувався протягом життя. Але люди, які народилися після війни, звідки в них це? Дивишся на них і страшно стає: наче готові своїми руками вбивати "фашистів", тільки покажіть, де, а якщо не своїми руками, то сидіти перед телевізором і вболівати "за наших". Народ, це не футбол! Це реальні людські життя. І навіть є ж, на що дивитися по ТБ. Донецьк, Слов'янськ, Луганськ, Харків.
Не можу не прослідкувати у всьому цьому якоїсь загальної теми, стержня, на якому все тримається. Не можу не звинувачувати у всій цій фігні радянську ідеологію. Народ, який не завжди годують хлібом, завжди можна нагодувати новою порцією видовищ і казок про ворога. А поки люди сидять перед теликом, бухають чи рвуться до бою, можна далі економити на хлібові.
Совіцький чілавєк мене назвав би буржуазною націоналісткою чи то шо? Я не дуже розбираюся у їхній термінології стосовно тих, хто не з ними. Суть у тому, що я не просто проти радянської ідеології. Я проти будь-яких ідеологій як нав'язування. Чого б я дійсно хотіла, так це щоб люди осмислено підходили до будь-яких святкувань. Як, власне, і до способів, у які вони їх здійснюють.
