2.12 - 4.12. Рівне - Львів

Жаржайло — арьол

Як то завше в мене буває, я запізнювалася. Я бігла через Варшавку і сходами Каравану, і через міст на вокзал, бо електричка відходила за 15 хв, а ще ж треба було придбати квитки на К., адже ми веземо туди три_літ_ри у суботу. Власне ні, все почалося ще в листопаді в Рівному, коли ми возили три_літ_ри туди. Ірванець казав про Луцьк "майже рідне", то я тепер йому вертаю комплімент і кажу, що Рівне мені — майже рідне, бо ж там всі ці прекрасні люди і Дикобрази. Чи то Марк чи то Аннушка ( а мабуть таки обоє, і Ріта з ними теж) сказали нам приїздити на Жаржайла — і як тут відмовити?

Ми ще не доїхали до Ківерець, як потяг став. Третій казав, шо то знак, шо треба скрутитися. Але недовго наша паніка тривала, ми рушили далі, і навіть приїхали вчасно.

Маліна джіпіесила локацію, зі змінним успіхом, так що за справу взялася я. Досі гріла руки і вимкнений телефон в кишені, бо забула зарядне вдома і економила батарею. Подальші пригоди дали можливість з'ясувати, що я забула ще дуже багато всього — так вже летіла в ті міста.

Жаржайло на початку вечора був чудовий. Прізвище теж чудове, тому смакую його і не вживаю імені) Локація, музика, слайди, тексти, манера читати, манера триматися — гарно. Жаржайло в кінці вечора і далі був крут. Всі інші теж дуже круті, але то очевидне, бо ж мої, шо вже тут. А ще Жаржайло був арлом, і я цього ніколи не забуду, хоч ніколи і не відтворю.

Ой, а ще був Юра, з гітарою, і він заграв чудові пісні, а ми йому підспівували. Ще він нам феньки з Туреччини подарував. У світі є всього два легких способи отримати мою прихильність. Це купити мені шоколадку (як Манжула) або зіграти на гітарі. Всі інші способи — важкі.

А ще Дик притарабанила афігєнські цукати з імбиру, і ми потроху підсадили на імбир Третього (місяці моєї агітації — а все вирішили цукати). Треба знайти такі ніштячки десь у луцьких супермаркетах.

Не була тут 9 років

*тут має бути пісня Сірьожі Жадана і Собак про Різдво*

На відміну від домашніх ранків, у підвальчику в Рівному о 7 ранку я не просто прокинулася, а вскочила на рівні. Розбудила всіх, зробила всім чаю, зібрала речі, допомогла прибрати речові докази. Ну добре, Жаржайлові чаю ніхто не зробив, але він спав весь той час, шо ми збиралися/прибирали. Так шо хай тепер не ображається.

Не знала, скільки ж то часу їхати з Рівного до Здолбунова маршрутівкою, але ЗА 6 ГРИВЕНЬ ДО ЛЬВОВА це чудєсно! Ну добре, нехай би мені ще за 6 грн треба було електричкою з Луцька туди їхати. Або нехай ми порахуємо поїздку в Рівне (5 грн) плюс на маршрутці у Здолбунів (5 грн) — все одно виходить якихось 16 грн! Студентський рішає)

Все існування всесвіту — невпинна боротьба між вірусами і бактеріями (нами). І таке подібне. А про що ви говорите в електричках? Якщо чесно, я про це майже не говорила, я цих дискусій майже не чула, бо застуда, і гул залізниці, і спала трохи. Але проснулася, коли у вагон зайшли цигани і давай рубати під гітари "Нова радість стала" в шансон-стайлі. Отоді вже я плюнула на економію батареї, дістала навушники і увімкнула Собак.

Чим цікавиться сучасне мистецтво? В тій дірі,в якій воно опинилось, сучасне мистецтво цікавиться виключно чорно-білими карточками, на яких сфотографовані наші легені — діряві, наче вітрила китайських риболовецьких човнів. Натомість, є цілі етнічні та релігійні групи, котрі існують паралельно з офіційною культурою, і котрі не заганяються з приводу смерті мистецтва.

То ми вже проїхали Броди.

Дикобраз спала у позі Іздрика.

Ніколи не робіть так, діти, бо потім шия болить страшенно. Третій казав, що у Вік це сімейне — спати в незручній позі. Таке.

Снідали ми моїм півлітровим йогуртом на трьох. А от обідали вже у Львові, при чому там, де ми обідали, я побачила дзеркало і те, на шо я схожа, коли півтора дні голову не мила. Варто було Дикові нас покинути, як ми вже помчали втілювати в життя мої жарти. Після книгарні "Є" я виджіпіесила першу-ліпшу перукарню. Шукала щось із безглуздою назвою типу "Наталка" — у таких зазвичай ціни не надто високі. Отак я помила голову і заодно постриглася. Третій сидів читав Патріарха, а я сказала, що Дикобраз стопудово з нас сміятиметься і скаже, що потрібно було задреджуватися.

Далі був U.R READ. Ці львівські поети такі кумедні, у багатьох стільки пафоса. Просто в Щепана, коли він з нами в Рівному читав, я цього не помітила, тому не очікувала чогось такого. Тепер хочу побувати в різних містах на їхніх місцевих літтусовках, порівняти.

А потім був глінт у "Меделін". Шалено раджу. Вони такі мімімшні, і у них не просто "глінтвейн", а цілий набір різних. Третій експериментував, і дуже вдало. Його вибір — кавовий глінт — дав нашим червоночорноперцевим жару. А ще він взяв класний грибний кіш, такий, що ми аж питали в офіціантки, як він називається, а вона люб'язно запропонувала дати нам рецепт. Ну хіба не мило?

Я ще замовила собі тюленя. Але він виявився настільки ромовим, що аж МОРЖ, тому ділили на трьох. І збіса дорогим, що я не врахувала.

Не буває ідеального тріпу без ложки дьогтю. Джіпіес почав мені зраджувати. Вочевидь, до Сомара лише Дик може знаходити дорогу, хай як вона жаліється на напади топографічного кретинізму. Засинали ми в нього на квартирі, я особисто під Rammstein. А прокидалася я під SOAD. Третьому спасибі, він ніс вахту. Якби ще й він заснув, точно пропустили б поїзд.

На вокзал я ішла мовчки. Навіть взагалі нічого не думаючи. Мій мозок виконував єдину функцію: тримати тіло вертикально, переставляти ноги, донести його до поїзда, де я зможу впасти на свою полицю. А прощалися ми на луцькому автовокзалі. Дик — на Рівне, Третій — на пари, а я домів, спати перед (гг) олімпіадою.

Прекрасності пов'язані з недосипом, але їх хочеться повторювати.

> тяжолі поетеси

Рівень цитованості цієї розмови змушує мене процитувати її ще раз. Повторюю для всіх і востаннє, щоб потім не казали, що були не в курсі.

Зустрічатися з поетесами — це амба. Помста у поетеси витончена. Нє, вона не буде тобі дзвонити і писати набридливі смски. Може навіть жодного статусу тобі не задресує. Проте напише купу гівняних (реально паскудних) віршиків. Збірку віршів. І вона стане бестселлером. Бо таких обіжених дівчат повно, правда не всі з них пишуть, але дуже багато які читають.

І коли вже тебе мало не до смерті задовбуть журналісти із пропозицією дати інтерв'ю і прокоментувати її поведінку, вона подзвонить і скаже: "Ну вибач, я ж не думала, що воно так усім сподобається".

А ще уяви собі, у тебе нормальні серйозні стосунки з іншою, там може десь весілля в ближніх перспективах, і ця чудова теперішня спокійно в інтернет вийти не може, щоб не наткнутися на відеопоезію твоєї колишньої, яка розказує, як вам кльово було колись. Гірше. Навіть на вулицю.

А коли в неї нарешті з'явиться хтось і вона буде сублімувати не через тебе, той бідолашний чувак скуриться нафіг, бо у неї вдома 20 блокнотів з віршами про вічне кохання, написаних ще до нього.

Не починайте зустрічатися з тонкими натурами. Не робіть із дівчат поетес.

> у неї довідка

До усіх моїх пригод нещодавно додалася ще одна —  ходити по лікарях. Форма 086-о — хто вступав, той знає. Попри усі мої очікування, більшість лікарів у списку я пройшла всього за один день. Лишилися тільки стоматолог (якого ніхто не любить), психлікарня і наркодиспансер.

Частина перша. Стоматолог.

Коли я прийшла до стоматолога уперше, на його дверях була записка: "Лікар на тематичних курсах. Буде о 16:30" Мені лишалося чекати ще цілих півтори години, тому я пішла додому, побігла у справах, а коли повернулася, жодної сили іти ще кудись не було.

На другий день я прийшла до стоматолога вранці. На дверях була уже нова записка:

Оцей крик душі іншим почерком — не мій, проте його автор досить тонко відчув і мій настрій також. Із оцим безцінним фото на телефоні я знову пішла додому.

Коли я повернулася у лікарню о 16тій, у черзі вже сиділа Олеся. Ми мали цілих півгодини приємної розмови, аж поки хтось із черги не зателефонував до лікаря і не дізнався, що сьогодні його "вже не буде".

Попри усі негаразди, стоматолога я таки пройшла, уже на третій день і четвертий візит. Він поставив свою печатку, навіть не питаючи, чи мене щось турбує.

Частина друга. Настя.

Порада на майбутнє: якщо вам коли-небудь треба буде проходити психіатра і нарколога, обов'язково беріть із собою подружку. Не гарантую, що спеціалістів ви пройдете саме успішно, проте точно весело.

Окрім того, що ми з Настьою ділимося їжею, ми ще й досконало володіємо мистецтвом економії зусиль. Щоби я не йшла до неї пішки чи не шукала її по всіх Липинах, Настя просто подзвонила мені з маршрутки і сказала, де вона їде, а я просто підсіла.

Коли маршрутка звернула з Рівненської, ми почали помітно метушитися — ми не дуже знали дорогу. Допоміг якийсь добрий чоловік, який по Настіній поведінці усе правильно зрозумів. "Дєвушка, Ви до психлікарні їдете? То Вам ше не тут виходити"

На території психлікарні нам було страшно, а раптом заблукаємо, а потім нас тупо не випустять? По нас же навіть у маршрутці було видно, куди нам, а у маршрутках зазвичай психів не бракує.

У черзі теж було весело. Місцева дошка оголошень потішила:

На лавочці сидів хлопець, він діставав із пакета кубики Рубика і миттю з торохтінням їх складав, кидав до пакета і діставав нові.

— От йому печатку не поставлять, — сказала я Насті. 

А нам печатки поставили. Для цього не треба бути адекватними, треба просто не попадатися)

З психлікарні ми поїхали до наркодиспансеру. Мені подзвонила мама.

— Алло, мам, я вже вийшла із психлікарні і їду в наркодиспансер! — радісно повідомила я. Мама на тому боці дроту потухла. — І не сама, а ще й з подружкою, такою ж ненормальною! — Цього разу потухли усі пасажири в радіусі півтора метри.

У наркодиспансері було пусто, коли-не-коли пролітало перекотиполе. Поки ми чекали під реєстратурою, я встигла прочитати, що без черги там обслуговуються матері-героїні. Це змусило мене задуматися над усією суворістю реального життя. Врешті, своїх печаток ми таки дочекалися і спокійно поїхали додому.

Залишалося тільки заключення.

Частина третя. Остання.

Я йшла із лікарні повз патанатомію та спортмайданчик школи під не надто сильним, проте неприємним дощем. Водії мчали дорогою так, наче й справді мали на меті померти. І хоч би одна падла пригальмувала, проїжджаючи повз мене по калюжі. Врешті я зійшла в траву. Біс із ними, з кросівками, нехай промокають — принаймні морда не буде заляпана у рідку дорожню грязюку.

Попри дощ, серце моє співало: я щойно отримала останню печатку на форму 086-о, і це означає, що ще довго не муситиму бачити хірурга, стоматолога, гінеколога та усіх тих ологів, які саме зараз чомусь були такими привітними і без проблем писали своїм лікарським почерком «здорова», тоді як за інших обставин кожен із них би вже знайшов у мене хвороб і болячок, яких вистачило б на стонадцять моїх вісімдесяти семи річних бабусь, і лікували би, лікували би, лікували б мене.

Вулиця перетворилася на річку, і я чекала, коли проїдуть машини, аби й собі якось пройти по воді і потрапити у свій двір. У спальному районі, де я тепер живу, система водовідведення працює кепсько. Якось мені довелося долати 50 останніх метрів до дому по коліна у воді, матюкаючись і гадаючи, чи й не тут уже смерть моїм ще новим білим найкам.

Проте цього разу ані погода, ані нечеми-водії не здатні були зіпсувати мого настрою. Я отримала печатку.

>про свята

Коли на мене було покладено відповідальне завдання бути головним редактором нового випуску "ПроСНУлись", і ми перебирали, що ж то таке злободенненьке написати туди ще, виникла у мене ідея поговорити на сторінках ґазети про совок в умах студентів. А саме про совіцькі свята. Ідею не було втілено через брак часу і робочих рук, але от знову на мене найшло, тому читайте.

Невідомо, чому добровільні подаруночки на 23 лютого і 8 березня десь там у вищих інстанціях прирахували до корупції. З корупцією у нас борються так, як не борються ніде в_світі: у нас борються з корупцією як із конкуренцією. Але я не про те.

Інтернет уже кілька років поспіль напередодні "дня захисника вітчизни" наповнюється постами, які пояснюють недалекій молоді, що тої вітчизни вже давно немає, але молодь у найліпших своїх пориваннях продовжує святкувати. Фронтові стограм із перевиконаннями норми, яким би позаздрив Стаханов. Вітальні листівочки у соцмережах. Почуття любові до вітчизни так просто не задушиш.

За два тижні картина повторюється, з усією абсурдністю, на яку тільки здатен "жіночий день": осатанілі феміністки кидаються на будь-кого, кому, недайбо, спаде на думку їх привітати, нормальні дівчатка, навпаки, ображаються, що про них забули. У всій цій феєрії часу на осмислення нема.

Ніби все заспокоїлося, ніби ввійшли вже в нормальний робочий ритм, і тут — 1 травня. Грім серед ясного неба. Усесвітній день солідарності трудящих, у який трудящі всього світу трудяться в задушливих офісах, і тільки трудящі пост-радянського простору — на городах. Вічножива компартія влаштовує парад, молоді знову дістається найвідповідальніша функція — створювати атмосферу свята в парках і скверах.

А потім 9 травня. День перемоги. Вибачте, та з цього я іронізувати не можу, бо розчиняюся вже у сарказмові. Увесь світ вшановує пам'ять загиблих, і тільки в країнах колишнього СРСР — свято. Гаразд, не чіпатиму ветеранів, бо тяжко на старості літ отак з ходу відмовитися від усього, в чому маринувався протягом життя. Але люди, які народилися після війни, звідки в них це? Дивишся на них і страшно стає: наче готові своїми руками вбивати "фашистів", тільки покажіть, де, а якщо не своїми руками, то сидіти перед телевізором і вболівати "за наших". Народ, це не футбол! Це реальні людські життя. І навіть є ж, на що дивитися по ТБ. Донецьк, Слов'янськ, Луганськ, Харків.

Не можу не прослідкувати у всьому цьому якоїсь загальної теми, стержня, на якому все тримається. Не можу не звинувачувати у всій цій фігні радянську ідеологію. Народ, який не завжди годують хлібом, завжди можна нагодувати новою порцією видовищ і казок про ворога. А поки люди сидять перед теликом, бухають чи рвуться до бою, можна далі економити на хлібові.

Совіцький чілавєк мене назвав би буржуазною націоналісткою чи то шо? Я не дуже розбираюся у їхній термінології стосовно тих, хто не з ними. Суть у тому, що я не просто проти радянської ідеології. Я проти будь-яких ідеологій як нав'язування. Чого б я дійсно хотіла, так це щоб люди осмислено підходили до будь-яких святкувань. Як, власне, і до способів, у які вони їх здійснюють.

>терен

Ти лягаєш спати пів на 2гу, а прокидаєшся о 5тій. Між цими засічками — дві з половиною години,  бо… переведення годинників!  І така на алярмі душ-шмотки-рюкзак, і вже сидиш у таксі. В чому фан їхати на таксі до автовокзалу, коли можеш за 15 хвилин туди добігти пішки, так це в тому, що водій бажає доброго ранку, а ти йому на прощання — вдалого дня. За 5 хвилин дороги до áвто зненацька прозріваєш, що з одежиною прогадала.

Дуже мило сидіти у залі очікування, слухаючи плеєр, і виглядати колєжанок. Зібралося нас троє. За 15 6та дзвонить у паніці Маліна і матюкає таксистів, які чомусь не стоять біля «Зосі» і не беруть слухавки. За ті ж 15 хвилин ми встигаємо викликати їй інше таксі в центр, а вона встигає до нього добігти, проте автобус уже відходить.

Бігаю між сидіннями, кричу їй у лайф: «Скажи таксистові, нехай їде до Водоканалу» і де, власне, Водоканал (пояснення імпровізую, вранці чомусь не певна у мікротопоніміці рідного міста). Прошу водія автобуса, щоб зачекав її там. Він, до слова, виявився дуже милим дядьком, бо таки згодився добряче затриматися. Утім, не довелось. Поки водій вийшов по цигарки, я дивилася на таксі у заднє скло, і як Маліна на передньому чогось сидить і балакає (виявилося — чекає здачу із 200 гривень).

Першу годину дороги ми витратили на те, щоби вгамувати свій адреналін, а потім потроху почали замерзати. Тут не можу не згадати Аню, яка врятувала мене своїм леопардовим шарфом. Вдячна їй страшенно.

Наступні 2,5 год — стан трансу під ТНМК.

Ми приїхали.

Терен для мене почався із базарчику. Перший-ліпший магазинчик одягу, де я купила собі гольф, аби якось утеплитися. Продавчиня трохи здивовано перепитувала, чи я не місцева, жаліла мене, біднятко, і пишалася тим, що аж із цілого Луцька їдуть у Т. люди на мистецький фестиваль, про який вона від них щойно довідалася.

Терен для Ані почався із туалету, де на дверях дзвоники, аби інформувати тих, хто всередині, що їм варто поспішити.

1 дзвінок - я теж хочу

2 дзвінки - давай швидше

3 дзвінки - ну, швидше, швидше

4 - вже не треба

Потім ми трохи ірраціонально блукали центром. Перлися із чувака у костюмі поросяти на переході, годували голубів на Театральній площі. Поснідати зайшли у «Два Гуся» — дуже раджу, там класний туалет. І хавка класна.  Доївши, дівчата взялися приводити себе у божеський вигляд, а я за фотик.

Із «Гусів» ми попрямували до Тернопільського Ставу. Слова зайві.

Місце проведення фесту ми знайшли там же. І де б ви думали, відбувається Мистецький фестиваль "Ї"?
РК "МАКСІМ"  — dance club, sushi, концертна зала, все таке мажорненьке.
У списку залишався ще один чек-поінт: замок. І поки ми вламували Маліну підійти до хлопчиків і запитати у них дорогу, Марійка знайшла в неті фото замку.

«Може це він?» — показую я на найближчий будинок. Ну звісно. Не були б то ми.

До «Ї» залишалося добрих півтори години, тож ми насолоджувалися бродінням по парку на березі, фотографувалися і грілися на сонечку на кольорових сходах.

за 15 2га подзвонив Ваня і сказав, що у нього наші квитки. А там і наші рівненські підійшли. Приємно бачити ці обличчя у зовсім іншому місті.

***

Ірванець із Іздриком валили. Словесно валили одне одного, дуркували на всі 100. «Іздрик тут привіз свої книжки. Але я теж привіз свої книжки, до того ж продаю їх дешевше…» Гриць відзначився: вважаю фест успішним, якщо прокидаєшся і точно знаєш, де ти.

Ми ше трохи послухали Лазуткіна і пішли у "Файне місто" обідати. На годиннику була десь 17та.

Картопля по-селянськи  — 10 грн.

Пиво "Фірмове" (нефільтроване)  — 10 грн.

Еспресо  — 10 грн.

Грінки, 6 шт.  — 9 грн.

Загалом за той день голова у мене починала і переставала гудіти разів 4, вперше припинила вона те діло після ядерної суміші пиво+еспресо. Вдруге  — коли ми вийшли з ФМ та купили шоколадку. Проте дурна голова не заважала насолоджуватися заходом сонця)

Повернулися ми до MAXIM'у, де Ірванець саме починав читати свої вірші. 

Лунає "Санітарочка Рая" і я шиплю Маліні, що це ж він його читав, коли приїжджав до Луцька з Андруховичем. І ловлю на собі його суворий погляд... Ну, для порівняння, Сергій Васильович так дивиться, коли бачить, що ти збираєшся позіхнути))

Місця не було, врешті повсідалися на сходах.

Хтось там у залі намагався пройти до виходу. Ірванець їх традиційно затролив, мовляв, от, уже людям набридло, розходяться... Кричу: та ніхто не вийде, ми тут сходи забарикадували!))

DRUMТИАТР качав. Гриць імітував статевий акт із пультом, і я собі шось Моррісона згадала.

Потім у мене відбулося чудесне зцілення від алергії на Карпу. Мабуть, подіяло її виспівування оперним голосом:

Ти без мене неповним будеш,

Всі молекули твої розпадуться.

Що ж ти, сука, мене не любиш?

Так і треба тобі, падлюці.

А загалом, я давно не почувалася так прекрасно у такому натовпі. Мабуть, треба дякувати особливо вдалому скупченню щасливих луцьких і рівненських фейсів поряд.

Після виступу Карпи ми попрямували у цілодобовий CHICKENHUT. Воістину, треба було поїхати за 170 км від Луцька, щоб засісти у закладі, який є і в нас. Але майже 3 години до автобуса, втома і потреба у WiFi зробили свою чорну справу, і хтось навіть заснув там за столиком.

4:45. Ми сідаємо у автобус "Тернопіль - Світязь" і розуміємо, що буде так само холодно. Проте цього разу принаймні мені тепліше на один гольф.

Вдома. Душ, сніданок, пари.

Жахливо невиспалась і від того сушняк. Але it's definitely worth it.