looking back at retrospection

Я ж обіцяла, що напишу про цей захід. Так складається, що натхнення приходить о 1 ночі (чи після останньої серії 3 сезону "Каліфорнікейшн"?) Менше з тим, буду ділитися, як гарно то було.

А гарно було на всі 200%. За час підготовки до заходу відчула, наскільки ALE — єдиний організм. Незалежно одне від одного і я, і Малина, і Третій мали майже однакове бачення афіші. Кажуть: давай як в TWO TO ONE, тільки в темних тонах, нуар там, ретро, все таке... Це настільки шикарно, що це твоя команда, яка відчуває так само, як ти.

Ну і не міг не тішити коментар Дикобраза, що Боденчук разом з Аннушкою і Ксю дуже гармонують (авжеж, а ви як думали, на те й розрахунок був!). Хотілося зробити щось незвичайне, і Третій наполіг на якійсь театралізації. Простих шляхів ми не шукаємо, тому я запропонувала відтворювати 30-ті роки в США, гангстери-детективи, і тому в останні кілька днів ми підняли на вуха весь Луцьк і шмат Рівного у пошуках білих сорочок, чорних краваток і капелюхів-пиріжків.

Сценарій, врешті, трансформувався у такий собі любовний трикутник гангстер-детективКА-гангстерКА. "Актори" виконали свої ролі на відмінно, просто справді грали і обличчям, і голосом, і поставою. В мені кайфував маленький режисер.

Те, що вірші у них чудові — це ви ніби і самі розумієте, правда? Для відсутніх зазначу, що там ще гітарист був і робив нам красіво) І добре, що не під усі тексти, що був контраст.

А ще ми розіграли три шалено круті футболки від Марічки з портретами і цитатами авторів, отак-от! За останню футболку була ціла бійка на чувачі)

І круте групове фото. Юра, як завше, радує)

Це був перший захід, на якому я прокайфувала від початку до кінця, на який чекала без хвилювання, і не питала себе, коли ж нарешті закінчиться цей кошмар із дрібних провтиків (пекло організатора, яке часто лишається непомітним для публіки, звісно ж).

А потім був приємний вечір на квартирі, до нас приєдналися Ско і Капітан, ми творили шалені речі, дивилися якісь наркоманські мульти, цілу годину варили макарони, гуляли нічним містом — та це занадто велике, щоби втиснути в текст. Треба просто повторити.

Отак і відчуваєш, як твоя Свята Сім'я розростається, до неї приєднується ще і ще правильних людей, коли нічні квартири наповнюються діалогами у кращих традиціях Йонеско.

Дякую, Ель, що ви — мій дрім тім. Дякую, Ско і Капітан, що ваші шляхи не оминають нас. Дякую, Аннушка і Ксю, що з вами так добре і ДЯКУЮ, Боденчук, шо ти теж такий) Чекай з візитом у Те. І взагалі, всім до зустрічі у якихось прекрасних містах)

я всьо магу. я ж магістр

Бачиш, світліє небо?

Мені здається, це варто увіковічнити на сторінках мого блогу. Просто воно було однією з головних тем року і взагалі елементом моєї самоідентифікації. Подобалося повторювати повну назву моєї теми щоразу, як мене про неї запитували. "Метафори на позначення опонента у передвиборчих промовах президентів США", риб'ята, так, прекрасне довге речення і надзвичайно цікаве дослідження. 90% теми було сформульовано мною ще у вересні в процесі миття голови. Більшість чудових думок приходять до мене у ванній /зараз подумала, що треба було купити нетбук і писати роботу у ванній — може, тоді би прокрастинація долалася легше/.

Я щиро вірила, наївна, що одразу ж і візьмуся за читання всієї потрібної літератури, підбір матеріалів і писатиму спокійних 3-4 сторінки на день, що здам повну версію на перевірку ще тижнів за два до передзахисту і далі лише вилизувати деталі.

Нася: пам'ятаєш, як ми з тобою говорили, шо будем ходити на лекції і на них писати магістерську? То ми і на лекції толком не ходили, і магістерську не писали :D

Ні, я чесно взялася читати якусь літературу зимою, та і більшість промов десь тоді ж і перелопатила. Але потім почався другий семестр і тотальне нічогонеробіння. Просто: якщо не було ніяких нагальних завдань, за невиконання яких мене могли зарЕзати — то не було і сил їх робити. Я зараз слухаю Pearl Jam, поки це пишу, і там такі затягнуті гітарні звуки на фоні, щось на кшталт плавання у далекому космосі — десь так і минав для мене березень, квітень і частина травня. Або ще: в дорозі, коли за вікном переважно монотонні пейзажі залізничного шляху Луцьк - Рівне, рідше — такого ж автомобільного шляху,  інколи — Луцьк - Тернопіль (і прекрасні Кременецькі гори, і жахливий кременецький напіввимерлий асфальт).

Пеклом були перші тижні переддипломної практики, коли спочатку думаєш, що у тебе ще море часу, потім обіцяєш собі почати завтра, потім обіцяєш собі почати сьогодні, але, щойно ти налаштуєшся, до кімнати хтось заходить, питає, як успіхи, ти дратуєшся, бо нічим особливо похвалитися, вони піднімають паніку, що ти не встигнеш, ти заражаєшся панікою, і знову все на нівець. Коли до передзахисту лишався тиждень (чи менше?), далі тягнути вже не можна було. І я сіла писати, пересилила свою потребу у влучному першому реченні, зробила над собою зусилля, відкинула всі ці письменницькі штучки і змирилася, що текст звучатиме сухо і занудно. І справа пішла.

Днів за два вродила перший розділ. Ще за стільки ж часу коротку версію практичної частини, вступ, висновки, але це все — дрібниці у порівнянні з тим, яке чудове небо о 5 ранку. Взагалі, мою магістерську писали мало не всім твітером. Звітувала там кожні 3-5-10 годин про свій прогрес (3/90 сторінок магістерської, 22/90 сторінок магістерської, 60/90 сторінок магістерської). Люди потім казали, що правда уважно стежили за цим всім дійством. А мені ці дописи допомогли зрозуміти, що в середньому я писала зі швидкістю сторінка на годину. Тому порада на майбутнє —  виділіть на саме написання роботи щонайменше 100 годин, можна протягом 20 днів, щоб був час їсти, спати, гуляти вечірнім містом. А можна протягом останнього тижня, і тоді ви знатимете, як це гарно, коли небо за вікном блідне і співають пташечки.

Я собі розробила класний ритм: 2 години сну десь із 20 по 22 і ще 3-5 годин сну після 5 ранку. Це вже як сили волі вистачало не відкласти будильник. Я —  магістр СНУ)

Найбільше мені в цій ситуації шкода і соромно перед Анною Леонардівною. Здається, у світі не вистачить ромашкового чаю, щоб компенсувати всі витрачені на мене нерви (не те, щоб вона їх дуже якось проявляла, просто я б на її місці мене вже зарЕзала) ). А ще, здається, вона за мене переймалася більше, ніж я сама (не те, щоб по ній видно було, що вона страшенно переймається, просто я була СТРАШЕННО спокійна).

І тепер, коли я захистилася (на 94, да, ашо), ні, точніше, ще перед захистом, коли здала зшиту роботу — видихнула, озирнулася і зрозуміла, що почуваюся як і тоді, коли отримала диплом бакалавра. Це була неминучість. Це було вирішено наперед, ще коли занесла документи на вступ до цього університету на цей напрям. І останні кілька місяців я котилася тим шляхом, просто тому, що я радше схильна доводити почате до кінця, аніж кидати на півшляху. Навіть хоч я і спалахую миттю якимись ідеями, навіть коли мені бракує впертості та інтересу — мені так само шкода часу, витраченого на процес, щоб відмовити собі у втісі бачити результат.

І все ж, найприємнішою була перша фаза процесу — саме дослідження. А ще я рада, що втиснула написання магістерської у такі короткі терміни, що встигла зганяти в Тернопіль, Рівне і Львів, і я краще ще раз зустрічатиму світанок за комп'ютером кілька діб поспіль, ніж відмовлю собі у задоволенні подорожувати і бачити усіх тих чудових людей.

Я не знаю, шо ше сказати. Хіба що дякую всім, хто терпів мене ці місяці, всім, хто мотивував, хвилювався, фейворітив мої твіти, бажав успіхів і питав, як захистилася. Це було дуже потрібним.

семантика наших

Марк дуже добре знав, що я не втримаюся. Я не завжди розповідаю про всі заходи, які відвідала чи які ми з ALE організували, але це ж Дикобраз :)

Мені залежало на тому, щоб Луцьк познайомився з її першою збіркою віршів, бо вірші дійсно вартісні. Мені залежало на тому, щоб за організацію презентації взялися саме ми, бо то сімейна справа) Мені залежало на тому, щоб була присутня Алекс — це мало стати в дечому родзинкою заходу.

Підготовка до презентації була схожа на політ ракети — стільки всього відпало дорогою, але врешті вийшло дуже гарно. Тому що Дико дуже хороша, і Алекс дуже відкрита, і Третій — схвильований бородатий модератор. Тому що всі ці люди, які прийшли, вони якісь такі свої, шарять.

А ше, понімаєте, Ірванець. Прийшов до нас на презентацію, усміхався з "Пластиліну", коментував там щось, ірванічно.

Втішно так було слухати, як Влад, якого ми погукали бути нашим оператором, потім казав Віці, як вона класно пише. І що наш фотограф Юра і собі збірку придбав. А Ґаутама взагалі виграв дизайнерські листівки Алекс. І ще купа людей підходили до дівчат сказати, які вони круті.

Моє афтепаті на відсотків 40 складалося із пробіжки нічним містом до вокзалу. Останнім часом багато бігаю на вокзали, ще бігати привчуся :D

І нарешті наговорилася з Дико, бо бачимось часто, але якось мало.

Словом, гарно було. Дякую всім, з ким ми змогли це розділити. Приїздіть-приходьте частіше.

Мажорного фото команди організаторів з автором і дизайнером якось нема, було не до цього пафосу, то ось вам ми, гарні, в Рівному:

Їнше життя

Ооооох, це буде непросто. Насправді хочеться розповісти вам все до останньої крихточки, щоб ще раз це прожити і самій. Водночас, не хочу перевантажувати вас деталями, а то ще подумаєте, що було нецікаво.

Кому цікаво, з чого це все взагалі почалося, можете почитати тут: >терен. А якщо коротко, то минув рік, і ми знову на Ї_фесті. Цього разу зі святою сім'єю.

Цьогорічний Ї став для мене компенсацією за всі провтики року: презентація "Тут похований Фантомас" Андруховича, виступ Vivienne Mort та Один в каное, а ще чудовим способом знову побачити хороших людей.

Мабуть, то був такий гарний знак, що я з Лу і Аннушка з Танічкою з Р приїхали до Те практично одночасно. Мабуть, то так мало статися, що ми питали дорогу до готелю в Гриця Семенчука. І вже напевно дуже круто, що я таки встигла на тернопільську презентацію "Міліції карми" Мишка Жаржайла до її закінчення. Чорт, яка ж я їх всіх була рада бачити!

До Гриця в "Є" на презентацію "MORE" ми з братами втрапили тільки на поріг. Народу набилося, як у церкві. На круглому столі "Мистецтво в умовах війни" сиділи в коридорі готелю на підлозі. Те, що говорила Люба Якимчук, дійсно пройняло, мало не до сліз. Просто: там люди, які б вони не були, вони потребують захисту. І ще: говорити про, писати про, щоб замість нас не сказали інші, не перекрутили для своєї якоїсь вигоди.

В "Козі" Третьому принесли дуже вже розбавлене водою пиво. І це ж було не якесь там "Оболонь", це було "Guiness". Насті салат принесли вже коли всі інші все своє з'їли. Кепсько якось. Хоча офіціантка дуже старалася, запитувала, як нам страви і все таке. Мені здається, то просто власники економлять на робочій силі. На вихідні, особливо фестивальні, варто викликати на роботу більше офіціантів і не скупитися на зарплату.

Андрухович говорив про різні штуки з Україною, але я зараз не передам, бо то треба його чути чи хоча б читати.

Нові (для мене, принаймні) пісні Vivienne Mort дуже гарні.І голос у Дани, як завжди, чудовий. І нехай собі Ско її не любить))

Дружній взаємотроллінг Іздрика і Ірванця мені не набридне ніколи. Вони такі неможливі.

Неймовірно відрадно було знову чути Бабкіну. І вперше чути наживо Галину Крук.

Хадановіч крут. Рижков крут. Адамовіч крут. Прилуцький крут. Усі по-своєму, звісно, але, чорт забирай, ці білоруси просто таки полонили моє серце. Такою гарною мовою про такі різні речі.

На флеті влаштували свої власні поетичні читання. То просто Ско розхуліганився, аж навіть я один свій текст прочитала. А вранці були традиційні макарони з сім'єю. Чупа, привіт :)

Презентація Дикової "Семантики наших прикрас" була мені чимось схожа на хрестини чи день народження. Згадувалися різні кльові моменти, тішило, що ще більше людей дізнАються про те, яка ж вона в мене хороша і який узагалі прекрасний цей світ.

Поки сім'я сиділа на молодіжній сцені і слухала, як читають Катруся, Дикобраз, Ткачинський і ще багато хто не з сім'ї, але просто кльових, ми з Катею шукали Карма-Каву. А в "Є" я зустріла Прохаська і він мене знову обійняв. Ну такий він, людина-тепло.

У Єшці я спустила більше 200 грн на книжки і листівки. Взяла "Фантомаса", який зараз з Настею поїхав до Ха, "MORE" Семенчука, "Гірчицю" Бабкіної і "10 слів про Вітчизну" Чупи (останнє взагалі кумедно, ніби в Луцьку не могла купити, ну).

Дует Жадан-Хадановіч і їхні переклади одне одного це так як свіжий батон з нутеллою) Жадан білоруською, розумієте? Хадановіч крізь призму Жадана. Це просто свято якесь)

І там моя книжкова колекція поповнилася Прохаськовою "одної і тої самої", збіркою віршів Рижкова і "Життям Марії" Жадана. Мене потім на кухні питали, чи пустять мене додому з такою кількістю книжок (особливо з огляду на витрачену суму). Але ж ось, пустили.

Потім ми пішли обідати (о 6 вечора, ага) до "Файного міста". Місць не було, ми вже розвернулися до виходу, коли нас наздогнала адміністратор і пообіцяла, що за 5 хвилин звільниться столик. Ціни в "ФМ" приємно здивували, здається, майже не змінилися з минулого року (зараз картопля по-селянськи була 14 грн; для порівняння, проїзд автобусом здорожчав майже удвічі).

Потім Жадан ще читав у "Перемозі" нові вірші. Ну як нові. Якби я вчила вірші напам'ять, я б їх вже знала, бо чула на луцькій презентації "Бийся за неї" і читала неодноразово в інтернеті. Але вони правда гарні.

Те, що могла утнути тільки я — на площі перед тернопільським Драмтеатром о 23 крутитися навколо своєї осі, швидко переступаючи з ноги на ногу, щоб перед очима миготіли нічні вогні і дахи гарних будівель. А ще підписати на це Третього і Любомира. А потім, докрутившись до того, що світ хитається, намагатися бігти по колу, і бігти насправді такими кривими колами, як малюють маленькі діти.

Дійшовши майже до кінця бульвару Шевченка, вирішити, що краще повернутися до озера. А потім співати на березі. Мене навіть ніхто не попросив заткнутися. Мабуть дійсно захриплою я звучу ще пристойно) Або вони мене просто надто люблять.

Коли з'ясувалося, що у нас на квартирі 16 голодних людей і два пакетики мівіни, найлогічнішим варіантом виявилося чалапати від озера до залізничного вокзалу, де був цілодобовий супермаркет. І це таке задоволення — нагодувати цілу свою величезну сім'ю. Які ж гарні вони були у тій кімнаті в колі на підлозі, коли ділилися посудом, голодні і потомлені, але все одно рідні одне одному.

Ми мали їхати звідти о 4:45. Я всіх обійняла перед сном, щоб уже не будити потім. Але насправді майже ніхто з них так і не пішов спати, а я крізь напівсон чула балачки і сміх, і було якось тепло.

І поки я писала все це, Женя присвятила нам вірш.

Були мої чудові люди, доречні плечі, щирі обійми, локальні меми і тільки_нам_зрозумілі жарти. Було класно працювати з ними пліч-о-пліч на кухні і їсти за спільним покривалком.

Вважаю себе цілком щасливою людиною. До зустрічі, святі, де-небудь в районі Вінниці(с)

А це вам фото тернопільських дахів. Приїжджайте на Ї наступного року)

Прохаськотерапія

Мої любі літервешечки, як завше, дібрали просто надзвичайно влучну назву для свого заходу. Бо дійсно, спілкування з Тарасом Прохаськом має терапевтичну дію.

Прохасько настільки теплий, що не хотілося руйнувати цю атмосферу твітером, і тому я списала сторінки три свого совоблокнота, дуже стисло, навіть схематично, конспектуючи за ним. То вперше на мене таке натхнення сходить, що хочеться записати всі образи просто в процесі їх виникнення.

Можете зараз не вірити або сміятися, але Прохасько говорив про концептуальну метафору! (Всесвіт мені час від часу посилає знаки, що тема моєї магістерської мені дуже актуальна в моєму житті буде.) Ну як про концептуальну метафору? Про те, що його порівнюють зі Сковородою, бо так людський мозок влаштований — нове пояснювати через уже відоме. А насправді схожості там не так і багато, всього лиш сандалі.

Казав ще, що ми у своєму пізнанні неначе постійно тикаємося носом в куліси, думаючи, що завіса суцільна, а насправді ж десь є проріз, варто лише змінити підхід — і ти його знайдеш. Говорив про ту складність, яка стоїть в української літератури на шляху до світового визнання — складні для вимови прізвища. Здавалося б, ну яка дурниця, Габрієля Гарсію Маркеса ось всі якось вивчили. Але ні, давно відчувала щось подібне.

Найтерапевтичнішою штукою вечора було розмірковування Прохаська про емоції і шкоду від їх блокування. Насправді вже давно відстоюю ту думку, що пригнічувати у собі емоції і переконувати себе, що не відчуваєш того, що відчуваєш — зле. Отримала підтвердження для своїх теорій. Прохасько казав, що кожна емоція вартує того, щоб бути пережитою, і боротися з нею не треба. Що краще зануритися в неї повністю і поспостерігати за нею, як спостерігаєш за тим, як дерево вкривається бруньками, листочками, цвітом і плодами.

Ще одна гарна думка цього вечора — це що найбільша допомога батьків полягає у тому, щоби не контролювати дитину, не залякувати її покараннями, а вчити відповідальності перед самою собою.

Коли говорили про кумирів дитинства, Прохасько розповів, що захоплювався не далекими примарними ідеалами, а найближчими людьми. І це насправді так круто. Я ще раз згадала, що оточила себе чудовими людьми, в кожному з яких є щось таке світле, чому я неодмінно хочу в них вчитися. Вони це прочитають і знатимуть. Проте я інколи і так їм про це кажу)

Говорили про ноосферу і ідеї, які падають тобі в голову звідти. Говорили про магію — "ефект метелика". Говорили про життя:

— Раббі, що то є життя?

— Фонтан. А може нє.

І ще багато про що говорили. Гарно було.

Гарно було також відчувати плечі рідних людей. Але про це — не в блог.

Neborac /// рефлексії по гарячих слідах

Насправді я трохи збрехала у заголовку, бо з моменту проведення заходу минуло більше доби. Але бажання занотувати виникло одразу після завершення. Не даю обіцянку щоразу звітуватися про всі заходи aLe — власне, намагаюся не давати жодних обіцянок взагалі, щоб потім не довелося їх виконувати. Просто вечір видався настільки атмосферним, що хочеться розділити радість із якомога ширшою публікою.

Я мала деякий сумнів, чи варто нам проводити творчий вечір для Неборака — зрештою, ми щойно почали своє існування, а тут Людина такого масштабу. Але Третій дотис. Це те, про що я казала: він ніколи не зупиняє мене у моїх авантюрах, навпаки, розганяє ще більше, але ми досі якось не вилетіли в кювет.

Заждіть, сходжу постукаю по дереву, а тоді продовжу писати...

Все, тут.

Як і казала Нася, Небораку властиво розігрувати монету закоханого у власний геній автора ("це у них в Бу-Ба-Бу сімейне"), але якось це все зовсім не дратує, навіть навпаки приваблює, на відміну від награної скромності ("ну скажіть мені, що я не лайно, ну давайте").

Бути його модератором надзвичайно круто. При тому, що ми були, по суті, елементом постановки (більше працювали, ніж розважалися), мені було дуже цікаво його слухати. Порівняти можна з кількома найкращими лекторами моєї улюбленої рідної кафедри. І взагалі не відчувалося, що це якийсь там захмарний небожитель української літератури, радше просто старша за мене людина, з більшим життєвим досвідом, яка викликає повагу.

З багатьма ідеями, які Неборак висловив у той вечір, погоджуюсь, і мене відверто тішить, що є у нас така спільність в думках. Може тим, що "ого, я думаю, як доросла", а може тому, що десь в чомусь два різних покоління можуть порозумітися.

І звісно, надзвичайно приємно було почути від самого Неборака (САМОГО Неборака, чи що), що йому сподобалася атмосфера.

Окремого висвітлення потребує наш із Третім тандем, коли "я знаю, що ти нервуєш теж, і мені від цього стає спокійніше" або ледь помітні знаки поглядом чи жестами. Хтось бачив це із залу? Зізнавайтесь) Бо поки що чула тільки що "ні, ми нічого такого не бачили".

Увесь день знала, що справді добре мені стане тільки тоді, коли "це" закінчиться :D А зараз так приємно повертатися у ту атмосферу знову і знову, з усім тим адреналіном і пришвидшеним пульсом.

Ми виклалися на 100% і я нами задоволена. Залишається тільки наступного разу викластися на 120%.

13.02 - 15.02. Луцьк - Тернопіль

"міліція карми"

Наш перший раз. Мабуть, егоцентрично буде зараз про це говорити, по-дитячому хвалькувато, але я хочу зафіксувати це ще десь, окрім своєї пам'яті, повертатися до цього з висоти (сподіваюся) прожитого і тішитися так, як тішуся зараз.

Вставати за 20 хвилин 7ма було важко, організм піддався лише після обіцянки, що я повернусь і відразу знову ляжу. Але зустріч, яка чекала попереду, була варта кількох недоспаних ночей. Мишко і Саша чудові. Я вже їм казала, але скажу тут ще. Не знаю, чи хтось іще називає Жаржайла Мишком, сподіваюся, то не надто фамільярно з мого боку, але така вже гарна українська варіація імені "Михайло". Та й узагалі, я, як каже Третій, не володію магією імен. Мені найпростіше називати людину так, як я сама вигадаю її називати.

У його віршах так багато музики, якоїсь прозорості, якихось близьких мені образів — аж дивно, що я так не пишу. Хоча це і добре. Мимоволі задумалась, наскільки ж це все індивідуально, і що може не всім присутнім так вони зайдуть, але оплески, які вже починали переходити в овації, відкинули усі сумніви. Заради такого — усі тижні роботи, усі недоспані ночі, уся паніка. Good job, ALE. Дякую вам за цінні ідеї, за спільні нерви, за магію, яку ви творили, а я просто була щоразу в шоці. 

Проектор, який "буде, але не знаю точно, коли" був ще за години дві до нашого приходу/чеку. Фотограф, який в передостанній момент влип у якусь запару, в останній момент з неї вибрався. І зробив дійсно чудові фото. Свічки, які купувалися на випадок, що зникне світло, горіли просто для створення теплої атмосфери. Я нарешті сприйняла всю картину цілісно, вірші_слайди_музику, хоча під час презентації я була більше коліщам механізму, ніж глядачем.

Коли були оплески, я плескала з усіма і чекала, коли зал припинить і я зроблю ще один сплеск, єдиний посеред тиші, недолугий і смішний, а цей момент все не приходив. Плескала і дивилася на Третього, спиною відчувала Маліну, і думала, як же все круто пройшло. І припинила абсолютно синхронно з залом.

Спасибі, Дик, що підкинула нам цю задачку.

Спасибі, Мишку, що довірився. Приїздіть ще, з новими книжками чи просто в гості.

свята сім'я

Покинувши Жаржайла і Сашу на залізничному вокзалі у черзі по квитки додому (Луцьк справді закохався у них і не відпускав), я вирушила на Терен, де мене чекала моя велика сім'я. Не вся, звичайно, і це дуже шкода, але були Катруся і Дик, Міністр і Ріта, Аннушка, Ксю і Очі, Звіздецька і Катя, Юра, Ігор, ну і Третій, який підступно покинув луцький флет під покровом ночі.

Фоточок не буде. Просто... радує рахувати подолані кілометри, відвідані міста, нові локальні меми і те, який уже раз ви з сім'єю всі разом їсте макарони. Дев'ятеро із нас одружилися, замість молитви — вірші Жадана. Решта поки вільні, але попереду ще стільки квартирників...)

Лишайтесь святими. У мене для вас місце в шафі.

О! 14_15

Стільки всього хочеться написати, шо аж невдобно

Мовчала всі 4 дні, аби лишень викинути концентрат вражень повноцінною історією, але тут без елю не розберешся.

37 з половиною годин потягами — це гарно. Особливо коли такі подорожні. Я вже досить розпливчато пам'ятаю ті 2 з половиною години в електричці, що ми їхали з мАліною до Здолбунова. Зате по приїзду я начаклувала непоганий заклад громадського харчування на вокзальній площі з чудовим чаєм Малібу.

4 години до Львова — це "за 10 секунд можна втекти від маніяка, бо якщо не втечеш за 10 секунд..." і "за 10 секунд можна почути "припини співати"". А потім у Львові ти врізаєшся у натовп, і цей натовп починає обіймати тебе у хаотичному порядку. Довгоочікувані зустрічі з чудовими людиськами з одеського чату, розвіртуалення з доброю половиною публіки, посвячення в апостоли — це все відчувалося таким правильним, ніби інакше і бути не могло.

Потім ми бродили вуличками Львова, а сісти ніде, все зачинялося і втікало додому готуватися до Нового року [скептично ставлюся до нього як до свята, але цього разу було дійсно чудово]. Ми достоту як святі — без причалу, проте з напрямком. Ми такі подорожники — прикладайте нас до рани.

Потяг "Чернівці - Одеса" зі Львова рушав опів на 10 вечора. Отак стоїть натовп на платформі і намагається не видати, що він — єдине ціле. Але план ламається, коли з вагону виходить Катруся і ми починаємо з нею обійматися. Я серйозно вважаю, що у нас була дуже мудра провідниця, бо вона взяла свого хлопця і їй не було нудно пити те ігристе і їсти ті цукерки, які ми їй урочисто передали перед початком нашого шабашу. Мені серйозно шкода тих, хто мав необережність взяти квитки в один вагон із нами і направду легше від того, що це була одна бабуся із онуком, і вони покинули цей святий вагон у Жмеринці. Але Юра насипав їй цукерок, сподіваюся, то хороша така компенсація, якщо не цукерки, то сам факт турботи. Бо це достобіса мило.

З того великого щастя цілком тверезо ходила вагоном і обіймала всіх. Чудових.

Десь між Тернополем і Волочиськом наздогнала нас мить зміни дат ("Ну-ка мечи стаканы на стол...") і почалося неймовірне. Тиснява і броунівський рух людей, які риються у своїх наплічниках і шукають подарунки, які приготували одне одному. А потім Аліна і Віра дістали пакет із БутерБро і це таки Любоу) Ткачинський і його гітара — ще одна чудовість цієї ночі. Це коли не хотілося спати, бо хотілося співати, і я зірвала голос.

Що було між Волочиськом і ранком — історія про це мовчить, але ми пам'ятаємо. Головне, що вранці всі ми висипали на одеський перон, засніжений і ніжний, Юра щолкнув кілька селфачів з апостолами і ми пішли до моря.

На що це було схоже? 1 січня, 10 ранку, місто-мільйонник спить у снігових обіймах, і навіть транспорт не надто ворушиться. проте на котромусь із перехресть зустріли доброго дядечка (дідуся?), який підказав дорогу, вітав зі святом, питав, звідки нас так багацько і на прощання сказав, щоб ми пам'ятали, що Одеса — це українське місто. І таких людей хороших в О протягом дня зустрічали ще багато разів. Ішли, як виводок каченят, розчищали дорогою сніг хоча б із фар автівок, бажали стрічним гарного року. Добрели таки.

Берег. Словами не описати. Це треба бачити, і краще в реалі, хоча цифрові знімки теж прекрасні.

Співали з Марком українських і російських пісень, він там навіть французький приспів до ТНМК - Вода видав. А ще вони з Рітою ноги мочили. А Ваня навіть скупався. Святі — безумці.

В центрі ми теж вдосталь налазилися. Майстерня карамельок. Львівська (в О!) майстерня шоколаду. В'язана ялинонька.

І гайнули на Київ (пять женщін і рибйонок) (не ображайся, Йось, я від любві). Обмін подарунками продовжила і в К. Доведено: навіть у таких страшенно забіганих містах можна почуватися як вдома, якщо там є твої люди.

З 8 ранку до 3 дня я їхала у електричці на Рівне і майже не вилазила з одеського чатику (наскільки дозволяв дорожній мобільний інтернет). В Рівному здибалася з Алекс і абсолютно випадково зустріла Ваню. Настя, яка була з ним, сказала дуже правильно: "Це теж Одеса? А, тоді ясно."

Врешті, о 6 вечора я таки заїхала в Лу.

Дякую вам, за те, що витягнули мене, за те, що з'їли мої відбивнушки, за те, що носили мої важкі пакети, за те, що співали спільних пісень, за танці на обледенілій пристані, за БутерБро і нашийні щоденники, за чайкування, чаювання, винування, за сіль, яку ми разом сипали в море. Дякую, що ви є, і що ви — такі.

В очікуванні нових зустрічей.
Ваша Бру