понеділок, 11 липня 2016 р.

старайся не трусити попіл

Зловила себе на тому, шо дуже хочу всім розповісти, як було на "Файному Місті", але мої переписки вже починають перетворюватися на якийсь авторерайт) Тому вирішила зібрати всі враження тут.

У першу чергу скажу, шо страшно люблю Тернопіль. Вже це одне стало достатнім аргументом, шоб ше в січні сказати "окей, я поїду з тобою на ФМ".


Як ми добиралися


Перші кілька годин по виходу з дому відчувала себе неймовірним лохом, бо дала батькам себе вмовити на поїздку автобусом замість запланованого автостопу. (Думка, яка прийшла тільки щойно: чорт, мала ж час вернутися і викласти з рюкзака шорти та взяти натомість куртку! l'esprit d'escalier). Дорога в туду зайняла цілих 4,5 години, якісь пасажири військової зовнішності матюкалися і погрожували набити морду водієві. А ще ми за той час добряче зголодніли, нас врятували припасені на випадок стопу сухарі.


Finally there


По приїзду ми пообідали в Новусі (зачєм, зачєм ми жерли ту стрьомну піцу і салатик?). Не отруїлися і навіть позбулися голоду, але це наше персональне "ніколи знову". Потім нас зустрів Йось і провів на хату до Білика. Наш хост і мій добрий друг звалив на всі 4 дні фесту в наметове і вдома навіть не з'являвся, чим ми з задоволенням користувалися (тобто користувалися для сну його ліжком).

До території проведення фесту (аеропорту) ми досить комфортно добралися двома маршрутівками. Площа, яку займає ФМ, просто вражаюча.




У перший день ми дуже змерзли. Юзали дощовики як вітровки поверх усього одягу, який у нас був. Вова чи то мерз менше, чи то тримався мужньо, а мені було капець просто як холодно. Гоцати і грітися страшенно заважав рюкзак.

На другий день я рюкзак не брала, начіплявши запасний утеплювальний одяг на себе. Але сонце світило на всю, тому я майже до самого вечора була у самій футболці, пусер і дощовик бовталися на поясі, додаючи моєму урбан-хобо-стайлу саме того убран-хобо-шарму)) А Вові ми на секонді купили справжню фланелеву сорочку в клітинку, від споглядання якої я решту часу отримувала неймовірну естетичну насолоду. Йому в ній було просто досить тепло, що теж ніштяк)




На третій день ми отримали змогу перевірити наші дощовики на міцність, тобто переконатися в тому, що їхня прогумованість встигла зноситися, і таки промокнути. Я вкотре прийняла супервдале фінансове рішення і ми купили на території фесту втридорога два целофанові дощовики, які, як можна здогадатися, нам більше не пригодилися ні того дня, ні наступного. Зате вони в нас тепер є, а попереду в планах ще купа подорожей нашою чарівною Україною, де дощ не йде тільки тоді, коли ти на роботі в офісі)

Наше меню протягом фесту варіювало від чікен-лавашів у Chiken Hut, хот-догів на території аеропорту, піци (яку ми навіть не помітили) поблизу автовокзалу і до мівінки, яка була, по ходу, єдиним вдалим капіталовкладенням (окей, ще сорочка, але то ж не їжа).

Ми вставали якогось біса щоразу о 9 ранку, тоді коли наші фестивальні сусіди, повернувшись додому близько 3 ночі, солодко спали до обіду. Ми поверталися додому найпізніше о 1 ночі (це тому, що того одного разу нереально було зловити таксі, всі поїхали підбирати фестивальників, а ми йшли додому пішки, і мене вперше підвів гуглмепс). Ми пропустили кілька запланованих гуртів, в основному через те, що затримка на головній сцені була 2-3 години і ми просто надто втомлювалися чекати. А ще тому, що на третій день ми витратили все бабло, яке мали при собі, і нам не вистачало на таксувку додому, тому поспішили назад, поки ще можна було зловити маршрутку. Загалом, було багато фейлів, і практично всі на мені, але все одно було дуже кльово. Вважатимемо це тестуванням на баги в мені-фестивальнику, які тепер, здається, успішно пофіксили)


Coming home


Назад їхали автобусом, квитки на який було куплено фактично на останні гроші. У Кременці дізналися, що квиток з Кременця до Лу коштує майже вдвічі менше, ніж із Те до Лу. Ще один аргумент на користь стопу. Хоча насправді справа не у грошах, бо це всього-навсього гроші, я просто хочу спробувати себе у цьому, отримати новий досвід і матеріал для байок. Може ще колись зреалізую...

По приїзду додому зрозуміли, що ніби телепортнулися туди і назад, і невідомо куди ділися ці чотири дні. Зазвичай після довгих мандрівок відчуваєш, що вдома щось змінилося, але цього разу якось такого відчуття не було. Хочу ще раз пройти цю місію і не лажати так адово.

P.S. щиро дякую Білику за щедро надану вписку, сподіваюсь, ти таки добредеш додому, бо тебе там в холодильнику чекає наш луцький ель, сподіваюсь, тобі він зайде, бо мені, якшо чесно, якось тепер більше не заходить.
і дякую Йосю за всі поради щодо утеплення і добирання.
а також дякую Васі за розуміння і за те, як він дякував, шо помила в них посуд, то мене дуже усміхнуло))

Була неймовірно рада бачити вас, чуваки.

пʼятницю, 11 березня 2016 р.

boring-boring-boring

Кілька порад, як не треба вести аккаунти в соцмережах з приміткою імхо


Ті, хто зараз подумав "моя сторінка – моя власність, чому хтось має вказувати мені, як з нею поводитися?", можуть далі не читати. Якщо ви ведете їх просто так, то справді, яка різниця, що, як і коли ви там пишете. Головне, щоб правилам сайту не суперечило.

Але, за моїми спостереженнями, більшість користувачів все ж переслідують певну мету. І їхня сторінка у соцмережі – це щось типу візитки, це – засіб створення власного образу в очах інших.

Так, у мене є шкідлива звичка судити людей по тому, як вони презентують себе у соцмережах. Мої висновки досить часто розходяться з їхньою метою.

ЧОМУ мені і таким, як я, може бути нудно вас читати?

1. Вам бракує невимушеності.
Агов, чувак, ти взагалі жива людина? Ти усвідомлюєш взагалі, що у твоїй мові можуть бути не лише слова і конструкції з хрестоматії з укрліт? Сленг не до речі теж псує враження. Пиши так, як сказав би друзям, не намагайся виглядати крутим чи розумним, не старайся надто.

2. Безкінечні репости.
Так, ми всі вже зрозуміли, що ти фанатієш за цією групою, весь такий за зож, подорожі це круто і мотиваційні статті – невід'ємна складова твого життя. Але який понт мені читати на твоїй сторінці купу того, що я можу побачити деінде? Якщо про цю спільноту знаєш ти і ще 100 000 юзерів, то, може, і я теж знаю? Корисну інфу можна зберігати не лише на своєму аккаунті. А ще оригінальний контент завжди цікавіший.

3. Его лізе з усіх щілин.
Я такая атата, я такоє ололо. Будь простішим. Здебільшого, приємні події у твоєму житті пов'язані з іншими людьми. Визнай це. Дай їм їхні заслужені бали. Менше пиши про своє особисте. Люди обожнюють таємниці, не розкривай їм одразу все.

4. Мільйон порад у вакуум.
Окей, гуру, ти знаєш, як жити, а всі інші – лохи якісь. І хто, як не ти, врятує світ від цього лайна? Фішка в тому, що так думає кожен. Ніхто нікого не слухає. Ми лише постійно шукаємо конфірмації, що робимо все правильно, шукаємо однодумців, щоб не почуватися самотньо. Висновки про потребу змін у житті ми робимо самі, способи, у які робити ці зміни, вибираємо самі. Не радь, якщо тебе не питають. Не трать час дарма.

5. Фото.
Див. пункт 3. Ми цілком свідомі того, з якою божественною красою маємо змогу спілкуватися. Примусь нас скучати за твоїм прекрасним лицем, а не за часами, коли ми про нього ще не знали. Краще одне якісне фото, ніж гора селфі "ось я, ось знову я, а це я носика поморщив". А то ж недайбо забудемо, як ти виглядаєш.

Насправді все це моє критиканство можна легко пропустити повз вуха. Може у мене був невдалий день, коли я це написала) А може, воно вам допоможе менше дратувати оточуючих)

Мир

середу, 24 червня 2015 р.

looking back at retrospection

Я ж обіцяла, що напишу про цей захід. Так складається, що натхнення приходить о 1 ночі (чи після останньої серії 3 сезону "Каліфорнікейшн"?) Менше з тим, буду ділитися, як гарно то було.

А гарно було на всі 200%. За час підготовки до заходу відчула, наскільки ALE — єдиний організм. Незалежно одне від одного і я, і Малина, і Третій мали майже однакове бачення афіші. Кажуть: давай як в TWO TO ONE, тільки в темних тонах, нуар там, ретро, все таке... Це настільки шикарно, що це твоя команда, яка відчуває так само, як ти.

Ну і не міг не тішити коментар Дикобраза, що Боденчук разом з Аннушкою і Ксю дуже гармонують (авжеж, а ви як думали, на те й розрахунок був!). Хотілося зробити щось незвичайне, і Третій наполіг на якійсь театралізації. Простих шляхів ми не шукаємо, тому я запропонувала відтворювати 30-ті роки в США, гангстери-детективи, і тому в останні кілька днів ми підняли на вуха весь Луцьк і шмат Рівного у пошуках білих сорочок, чорних краваток і капелюхів-пиріжків.


Сценарій, врешті, трансформувався у такий собі любовний трикутник гангстер-детективКА-гангстерКА. "Актори" виконали свої ролі на відмінно, просто справді грали і обличчям, і голосом, і поставою. В мені кайфував маленький режисер.


Те, що вірші у них чудові — це ви ніби і самі розумієте, правда? Для відсутніх зазначу, що там ще гітарист був і робив нам красіво) І добре, що не під усі тексти, що був контраст.


А ще ми розіграли три шалено круті футболки від Марічки з портретами і цитатами авторів, отак-от! За останню футболку була ціла бійка на чувачі)







І круте групове фото. Юра, як завше, радує)




Це був перший захід, на якому я прокайфувала від початку до кінця, на який чекала без хвилювання, і не питала себе, коли ж нарешті закінчиться цей кошмар із дрібних провтиків (пекло організатора, яке часто лишається непомітним для публіки, звісно ж).

А потім був приємний вечір на квартирі, до нас приєдналися Ско і Капітан, ми творили шалені речі, дивилися якісь наркоманські мульти, цілу годину варили макарони, гуляли нічним містом — та це занадто велике, щоби втиснути в текст. Треба просто повторити.

Отак і відчуваєш, як твоя Свята Сім'я розростається, до неї приєднується ще і ще правильних людей, коли нічні квартири наповнюються діалогами у кращих традиціях Йонеско.

Дякую, Ель, що ви — мій дрім тім. Дякую, Ско і Капітан, що ваші шляхи не оминають нас. Дякую, Аннушка і Ксю, що з вами так добре і ДЯКУЮ, Боденчук, шо ти теж такий) Чекай з візитом у Те. І взагалі, всім до зустрічі у якихось прекрасних містах)

неділю, 21 червня 2015 р.

я всьо магу. я ж магістр

Бачиш, світліє небо?

Мені здається, це варто увіковічнити на сторінках мого блогу. Просто воно було однією з головних тем року і взагалі елементом моєї самоідентифікації. Подобалося повторювати повну назву моєї теми щоразу, як мене про неї запитували. "Метафори на позначення опонента у передвиборчих промовах президентів США", риб'ята, так, прекрасне довге речення і надзвичайно цікаве дослідження. 90% теми було сформульовано мною ще у вересні в процесі миття голови. Більшість чудових думок приходять до мене у ванній /зараз подумала, що треба було купити нетбук і писати роботу у ванній — може, тоді би прокрастинація долалася легше/.

Я щиро вірила, наївна, що одразу ж і візьмуся за читання всієї потрібної літератури, підбір матеріалів і писатиму спокійних 3-4 сторінки на день, що здам повну версію на перевірку ще тижнів за два до передзахисту і далі лише вилизувати деталі.

Нася: пам'ятаєш, як ми з тобою говорили, шо будем ходити на лекції і на них писати магістерську? То ми і на лекції толком не ходили, і магістерську не писали :D


Ні, я чесно взялася читати якусь літературу зимою, та і більшість промов десь тоді ж і перелопатила. Але потім почався другий семестр і тотальне нічогонеробіння. Просто: якщо не було ніяких нагальних завдань, за невиконання яких мене могли зарЕзати — то не було і сил їх робити. Я зараз слухаю Pearl Jam, поки це пишу, і там такі затягнуті гітарні звуки на фоні, щось на кшталт плавання у далекому космосі — десь так і минав для мене березень, квітень і частина травня. Або ще: в дорозі, коли за вікном переважно монотонні пейзажі залізничного шляху Луцьк - Рівне, рідше — такого ж автомобільного шляху,  інколи — Луцьк - Тернопіль (і прекрасні Кременецькі гори, і жахливий кременецький напіввимерлий асфальт).

Пеклом були перші тижні переддипломної практики, коли спочатку думаєш, що у тебе ще море часу, потім обіцяєш собі почати завтра, потім обіцяєш собі почати сьогодні, але, щойно ти налаштуєшся, до кімнати хтось заходить, питає, як успіхи, ти дратуєшся, бо нічим особливо похвалитися, вони піднімають паніку, що ти не встигнеш, ти заражаєшся панікою, і знову все на нівець. Коли до передзахисту лишався тиждень (чи менше?), далі тягнути вже не можна було. І я сіла писати, пересилила свою потребу у влучному першому реченні, зробила над собою зусилля, відкинула всі ці письменницькі штучки і змирилася, що текст звучатиме сухо і занудно. І справа пішла.

Днів за два вродила перший розділ. Ще за стільки ж часу коротку версію практичної частини, вступ, висновки, але це все  дрібниці у порівнянні з тим, яке чудове небо о 5 ранку. Взагалі, мою магістерську писали мало не всім твітером. Звітувала там кожні 3-5-10 годин про свій прогрес (3/90 сторінок магістерської, 22/90 сторінок магістерської, 60/90 сторінок магістерської). Люди потім казали, що правда уважно стежили за цим всім дійством. А мені ці дописи допомогли зрозуміти, що в середньому я писала зі швидкістю сторінка на годину. Тому порада на майбутнє   виділіть на саме написання роботи щонайменше 100 годин, можна протягом 20 днів, щоб був час їсти, спати, гуляти вечірнім містом. А можна протягом останнього тижня, і тоді ви знатимете, як це гарно, коли небо за вікном блідне і співають пташечки.

Я собі розробила класний ритм: 2 години сну десь із 20 по 22 і ще 3-5 годин сну після 5 ранку. Це вже як сили волі вистачало не відкласти будильник. Я   магістр СНУ)

Найбільше мені в цій ситуації шкода і соромно перед Анною Леонардівною. Здається, у світі не вистачить ромашкового чаю, щоб компенсувати всі витрачені на мене нерви (не те, щоб вона їх дуже якось проявляла, просто я б на її місці мене вже зарЕзала) ). А ще, здається, вона за мене переймалася більше, ніж я сама (не те, щоб по ній видно було, що вона страшенно переймається, просто я була СТРАШЕННО спокійна).

І тепер, коли я захистилася (на 94, да, ашо), ні, точніше, ще перед захистом, коли здала зшиту роботу  видихнула, озирнулася і зрозуміла, що почуваюся як і тоді, коли отримала диплом бакалавра. Це була неминучість. Це було вирішено наперед, ще коли занесла документи на вступ до цього університету на цей напрям. І останні кілька місяців я котилася тим шляхом, просто тому, що я радше схильна доводити почате до кінця, аніж кидати на півшляху. Навіть хоч я і спалахую миттю якимись ідеями, навіть коли мені бракує впертості та інтересу  мені так само шкода часу, витраченого на процес, щоб відмовити собі у втісі бачити результат.

І все ж, найприємнішою була перша фаза процесу  саме дослідження. А ще я рада, що втиснула написання магістерської у такі короткі терміни, що встигла зганяти в Тернопіль, Рівне і Львів, і я краще ще раз зустрічатиму світанок за комп'ютером кілька діб поспіль, ніж відмовлю собі у задоволенні подорожувати і бачити усіх тих чудових людей.

Я не знаю, шо ше сказати. Хіба що дякую всім, хто терпів мене ці місяці, всім, хто мотивував, хвилювався, фейворітив мої твіти, бажав успіхів і питав, як захистилася. Це було дуже потрібним.

середу, 13 травня 2015 р.

семантика наших

Марк дуже добре знав, що я не втримаюся. Я не завжди розповідаю про всі заходи, які відвідала чи які ми з ALE організували, але це ж Дикобраз :)

Мені залежало на тому, щоб Луцьк познайомився з її першою збіркою віршів, бо вірші дійсно вартісні. Мені залежало на тому, щоб за організацію презентації взялися саме ми, бо то сімейна справа) Мені залежало на тому, щоб була присутня Алекс — це мало стати в дечому родзинкою заходу.

Підготовка до презентації була схожа на політ ракети — стільки всього відпало дорогою, але врешті вийшло дуже гарно. Тому що Дико дуже хороша, і Алекс дуже відкрита, і Третій — схвильований бородатий модератор. Тому що всі ці люди, які прийшли, вони якісь такі свої, шарять.

А ше, понімаєте, Ірванець. Прийшов до нас на презентацію, усміхався з "Пластиліну", коментував там щось, ірванічно.

Втішно так було слухати, як Влад, якого ми погукали бути нашим оператором, потім казав Віці, як вона класно пише. І що наш фотограф Юра і собі збірку придбав. А Ґаутама взагалі виграв дизайнерські листівки Алекс. І ще купа людей підходили до дівчат сказати, які вони круті.

Моє афтепаті на відсотків 40 складалося із пробіжки нічним містом до вокзалу. Останнім часом багато бігаю на вокзали, ще бігати привчуся :D

І нарешті наговорилася з Дико, бо бачимось часто, але якось мало.

Словом, гарно було. Дякую всім, з ким ми змогли це розділити. Приїздіть-приходьте частіше.

Мажорного фото команди організаторів з автором і дизайнером якось нема, було не до цього пафосу, то ось вам ми, гарні, в Рівному:


вівторок, 21 квітня 2015 р.

Їнше життя

Ооооох, це буде непросто. Насправді хочеться розповісти вам все до останньої крихточки, щоб ще раз це прожити і самій. Водночас, не хочу перевантажувати вас деталями, а то ще подумаєте, що було нецікаво.

Кому цікаво, з чого це все взагалі почалося, можете почитати тут: >терен. А якщо коротко, то минув рік, і ми знову на Ї_фесті. Цього разу зі святою сім'єю.

Цьогорічний Ї став для мене компенсацією за всі провтики року: презентація "Тут похований Фантомас" Андруховича, виступ Vivienne Mort та Один в каное, а ще чудовим способом знову побачити хороших людей.

Мабуть, то був такий гарний знак, що я з Лу і Аннушка з Танічкою з Р приїхали до Те практично одночасно. Мабуть, то так мало статися, що ми питали дорогу до готелю в Гриця Семенчука. І вже напевно дуже круто, що я таки встигла на тернопільську презентацію "Міліції карми" Мишка Жаржайла до її закінчення. Чорт, яка ж я їх всіх була рада бачити!

До Гриця в "Є" на презентацію "MORE" ми з братами втрапили тільки на поріг. Народу набилося, як у церкві. На круглому столі "Мистецтво в умовах війни" сиділи в коридорі готелю на підлозі. Те, що говорила Люба Якимчук, дійсно пройняло, мало не до сліз. Просто: там люди, які б вони не були, вони потребують захисту. І ще: говорити про, писати про, щоб замість нас не сказали інші, не перекрутили для своєї якоїсь вигоди.

В "Козі" Третьому принесли дуже вже розбавлене водою пиво. І це ж було не якесь там "Оболонь", це було "Guiness". Насті салат принесли вже коли всі інші все своє з'їли. Кепсько якось. Хоча офіціантка дуже старалася, запитувала, як нам страви і все таке. Мені здається, то просто власники економлять на робочій силі. На вихідні, особливо фестивальні, варто викликати на роботу більше офіціантів і не скупитися на зарплату.

Андрухович говорив про різні штуки з Україною, але я зараз не передам, бо то треба його чути чи хоча б читати.

Нові (для мене, принаймні) пісні Vivienne Mort дуже гарні.І голос у Дани, як завжди, чудовий. І нехай собі Ско її не любить))

Дружній взаємотроллінг Іздрика і Ірванця мені не набридне ніколи. Вони такі неможливі.

Неймовірно відрадно було знову чути Бабкіну. І вперше чути наживо Галину Крук.

Хадановіч крут. Рижков крут. Адамовіч крут. Прилуцький крут. Усі по-своєму, звісно, але, чорт забирай, ці білоруси просто таки полонили моє серце. Такою гарною мовою про такі різні речі.




На флеті влаштували свої власні поетичні читання. То просто Ско розхуліганився, аж навіть я один свій текст прочитала. А вранці були традиційні макарони з сім'єю. Чупа, привіт :)

Презентація Дикової "Семантики наших прикрас" була мені чимось схожа на хрестини чи день народження. Згадувалися різні кльові моменти, тішило, що ще більше людей дізнАються про те, яка ж вона в мене хороша і який узагалі прекрасний цей світ.

Поки сім'я сиділа на молодіжній сцені і слухала, як читають Катруся, Дикобраз, Ткачинський і ще багато хто не з сім'ї, але просто кльових, ми з Катею шукали Карма-Каву. А в "Є" я зустріла Прохаська і він мене знову обійняв. Ну такий він, людина-тепло.

У Єшці я спустила більше 200 грн на книжки і листівки. Взяла "Фантомаса", який зараз з Настею поїхав до Ха, "MORE" Семенчука, "Гірчицю" Бабкіної і "10 слів про Вітчизну" Чупи (останнє взагалі кумедно, ніби в Луцьку не могла купити, ну).

Дует Жадан-Хадановіч і їхні переклади одне одного це так як свіжий батон з нутеллою) Жадан білоруською, розумієте? Хадановіч крізь призму Жадана. Це просто свято якесь)

І там моя книжкова колекція поповнилася Прохаськовою "одної і тої самої", збіркою віршів Рижкова і "Життям Марії" Жадана. Мене потім на кухні питали, чи пустять мене додому з такою кількістю книжок (особливо з огляду на витрачену суму). Але ж ось, пустили.

Потім ми пішли обідати (о 6 вечора, ага) до "Файного міста". Місць не було, ми вже розвернулися до виходу, коли нас наздогнала адміністратор і пообіцяла, що за 5 хвилин звільниться столик. Ціни в "ФМ" приємно здивували, здається, майже не змінилися з минулого року (зараз картопля по-селянськи була 14 грн; для порівняння, проїзд автобусом здорожчав майже удвічі).

Потім Жадан ще читав у "Перемозі" нові вірші. Ну як нові. Якби я вчила вірші напам'ять, я б їх вже знала, бо чула на луцькій презентації "Бийся за неї" і читала неодноразово в інтернеті. Але вони правда гарні.

Те, що могла утнути тільки я  на площі перед тернопільським Драмтеатром о 23 крутитися навколо своєї осі, швидко переступаючи з ноги на ногу, щоб перед очима миготіли нічні вогні і дахи гарних будівель. А ще підписати на це Третього і Любомира. А потім, докрутившись до того, що світ хитається, намагатися бігти по колу, і бігти насправді такими кривими колами, як малюють маленькі діти.

Дійшовши майже до кінця бульвару Шевченка, вирішити, що краще повернутися до озера. А потім співати на березі. Мене навіть ніхто не попросив заткнутися. Мабуть дійсно захриплою я звучу ще пристойно) Або вони мене просто надто люблять.

Коли з'ясувалося, що у нас на квартирі 16 голодних людей і два пакетики мівіни, найлогічнішим варіантом виявилося чалапати від озера до залізничного вокзалу, де був цілодобовий супермаркет. І це таке задоволення — нагодувати цілу свою величезну сім'ю. Які ж гарні вони були у тій кімнаті в колі на підлозі, коли ділилися посудом, голодні і потомлені, але все одно рідні одне одному.

Ми мали їхати звідти о 4:45. Я всіх обійняла перед сном, щоб уже не будити потім. Але насправді майже ніхто з них так і не пішов спати, а я крізь напівсон чула балачки і сміх, і було якось тепло.

І поки я писала все це, Женя присвятила нам вірш.

Були мої чудові люди, доречні плечі, щирі обійми, локальні меми і тільки_нам_зрозумілі жарти. Було класно працювати з ними пліч-о-пліч на кухні і їсти за спільним покривалком.

Вважаю себе цілком щасливою людиною. До зустрічі, святі, де-небудь в районі Вінниці(с)

А це вам фото тернопільських дахів. Приїжджайте на Ї наступного року)



неділю, 29 березня 2015 р.

Прохаськотерапія

Мої любі літервешечки, як завше, дібрали просто надзвичайно влучну назву для свого заходу. Бо дійсно, спілкування з Тарасом Прохаськом має терапевтичну дію.

Прохасько настільки теплий, що не хотілося руйнувати цю атмосферу твітером, і тому я списала сторінки три свого совоблокнота, дуже стисло, навіть схематично, конспектуючи за ним. То вперше на мене таке натхнення сходить, що хочеться записати всі образи просто в процесі їх виникнення.

Можете зараз не вірити або сміятися, але Прохасько говорив про концептуальну метафору! (Всесвіт мені час від часу посилає знаки, що тема моєї магістерської мені дуже актуальна в моєму житті буде.) Ну як про концептуальну метафору? Про те, що його порівнюють зі Сковородою, бо так людський мозок влаштований — нове пояснювати через уже відоме. А насправді схожості там не так і багато, всього лиш сандалі.

Казав ще, що ми у своєму пізнанні неначе постійно тикаємося носом в куліси, думаючи, що завіса суцільна, а насправді ж десь є проріз, варто лише змінити підхід — і ти його знайдеш. Говорив про ту складність, яка стоїть в української літератури на шляху до світового визнання — складні для вимови прізвища. Здавалося б, ну яка дурниця, Габрієля Гарсію Маркеса ось всі якось вивчили. Але ні, давно відчувала щось подібне.

Найтерапевтичнішою штукою вечора було розмірковування Прохаська про емоції і шкоду від їх блокування. Насправді вже давно відстоюю ту думку, що пригнічувати у собі емоції і переконувати себе, що не відчуваєш того, що відчуваєш — зле. Отримала підтвердження для своїх теорій. Прохасько казав, що кожна емоція вартує того, щоб бути пережитою, і боротися з нею не треба. Що краще зануритися в неї повністю і поспостерігати за нею, як спостерігаєш за тим, як дерево вкривається бруньками, листочками, цвітом і плодами.

Ще одна гарна думка цього вечора — це що найбільша допомога батьків полягає у тому, щоби не контролювати дитину, не залякувати її покараннями, а вчити відповідальності перед самою собою.

Коли говорили про кумирів дитинства, Прохасько розповів, що захоплювався не далекими примарними ідеалами, а найближчими людьми. І це насправді так круто. Я ще раз згадала, що оточила себе чудовими людьми, в кожному з яких є щось таке світле, чому я неодмінно хочу в них вчитися. Вони це прочитають і знатимуть. Проте я інколи і так їм про це кажу)

Говорили про ноосферу і ідеї, які падають тобі в голову звідти. Говорили про магію — "ефект метелика". Говорили про життя:


— Раббі, що то є життя?
— Фонтан. А може нє.

І ще багато про що говорили. Гарно було.

Гарно було також відчувати плечі рідних людей. Але про це — не в блог.