Частина перша. Стоматолог.
Коли я прийшла до стоматолога уперше, на його дверях була записка: "Лікар на тематичних курсах. Буде о 16:30" Мені лишалося чекати ще цілих півтори години, тому я пішла додому, побігла у справах, а коли повернулася, жодної сили іти ще кудись не було.
На другий день я прийшла до стоматолога вранці. На дверях була уже нова записка:
Оцей крик душі іншим почерком — не мій, проте його автор досить тонко відчув і мій настрій також. Із оцим безцінним фото на телефоні я знову пішла додому.
Коли я повернулася у лікарню о 16тій, у черзі вже сиділа Олеся. Ми мали цілих півгодини приємної розмови, аж поки хтось із черги не зателефонував до лікаря і не дізнався, що сьогодні його "вже не буде".
Попри усі негаразди, стоматолога я таки пройшла, уже на третій день і четвертий візит. Він поставив свою печатку, навіть не питаючи, чи мене щось турбує.
Частина друга. Настя.
Порада на майбутнє: якщо вам коли-небудь треба буде проходити психіатра і нарколога, обов'язково беріть із собою подружку. Не гарантую, що спеціалістів ви пройдете саме успішно, проте точно весело.
Окрім того, що ми з Настьою ділимося їжею, ми ще й досконало володіємо мистецтвом економії зусиль. Щоби я не йшла до неї пішки чи не шукала її по всіх Липинах, Настя просто подзвонила мені з маршрутки і сказала, де вона їде, а я просто підсіла.
Коли маршрутка звернула з Рівненської, ми почали помітно метушитися — ми не дуже знали дорогу. Допоміг якийсь добрий чоловік, який по Настіній поведінці усе правильно зрозумів. "Дєвушка, Ви до психлікарні їдете? То Вам ше не тут виходити"
На території психлікарні нам було страшно, а раптом заблукаємо, а потім нас тупо не випустять? По нас же навіть у маршрутці було видно, куди нам, а у маршрутках зазвичай психів не бракує.
У черзі теж було весело. Місцева дошка оголошень потішила:
На лавочці сидів хлопець, він діставав із пакета кубики Рубика і миттю з торохтінням їх складав, кидав до пакета і діставав нові.
— От йому печатку не поставлять, — сказала я Насті.
А нам печатки поставили. Для цього не треба бути адекватними, треба просто не попадатися)
З психлікарні ми поїхали до наркодиспансеру. Мені подзвонила мама.
— Алло, мам, я вже вийшла із психлікарні і їду в наркодиспансер! — радісно повідомила я. Мама на тому боці дроту потухла. — І не сама, а ще й з подружкою, такою ж ненормальною! — Цього разу потухли усі пасажири в радіусі півтора метри.
У наркодиспансері було пусто, коли-не-коли пролітало перекотиполе. Поки ми чекали під реєстратурою, я встигла прочитати, що без черги там обслуговуються матері-героїні. Це змусило мене задуматися над усією суворістю реального життя. Врешті, своїх печаток ми таки дочекалися і спокійно поїхали додому.
Залишалося тільки заключення.
Частина третя. Остання.
Я йшла із лікарні повз патанатомію та спортмайданчик
школи під не надто сильним, проте неприємним дощем. Водії мчали дорогою так,
наче й справді мали на меті померти. І хоч би одна падла пригальмувала,
проїжджаючи повз мене по калюжі. Врешті я зійшла в траву. Біс із ними, з
кросівками, нехай промокають — принаймні морда не буде заляпана у рідку дорожню
грязюку.
Попри дощ, серце моє співало: я щойно отримала останню
печатку на форму 086-о, і це означає, що ще довго не муситиму бачити хірурга,
стоматолога, гінеколога та усіх тих ологів, які саме зараз чомусь були такими
привітними і без проблем писали своїм лікарським почерком «здорова», тоді як за
інших обставин кожен із них би вже знайшов у мене хвороб і болячок, яких
вистачило б на стонадцять моїх вісімдесяти семи річних бабусь, і лікували би,
лікували би, лікували б мене.
Вулиця перетворилася на річку, і я чекала, коли проїдуть
машини, аби й собі якось пройти по воді і потрапити у свій двір. У спальному
районі, де я тепер живу, система водовідведення працює кепсько. Якось мені
довелося долати 50 останніх метрів до дому по коліна у воді, матюкаючись і
гадаючи, чи й не тут уже смерть моїм ще новим білим найкам.
Проте цього разу ані
погода, ані нечеми-водії не здатні були зіпсувати мого настрою. Я отримала
печатку.
