Мовчала всі 4 дні, аби лишень викинути концентрат вражень повноцінною історією, але тут без елю не розберешся.
37 з половиною годин потягами — це гарно. Особливо коли такі подорожні. Я вже досить розпливчато пам'ятаю ті 2 з половиною години в електричці, що ми їхали з мАліною до Здолбунова. Зате по приїзду я начаклувала непоганий заклад громадського харчування на вокзальній площі з чудовим чаєм Малібу.
4 години до Львова — це "за 10 секунд можна втекти від маніяка, бо якщо не втечеш за 10 секунд..." і "за 10 секунд можна почути "припини співати"". А потім у Львові ти врізаєшся у натовп, і цей натовп починає обіймати тебе у хаотичному порядку. Довгоочікувані зустрічі з чудовими людиськами з одеського чату, розвіртуалення з доброю половиною публіки, посвячення в апостоли — це все відчувалося таким правильним, ніби інакше і бути не могло.
Потім ми бродили вуличками Львова, а сісти ніде, все зачинялося і втікало додому готуватися до Нового року [скептично ставлюся до нього як до свята, але цього разу було дійсно чудово]. Ми достоту як святі — без причалу, проте з напрямком. Ми такі подорожники — прикладайте нас до рани.
Потяг "Чернівці - Одеса" зі Львова рушав опів на 10 вечора. Отак стоїть натовп на платформі і намагається не видати, що він — єдине ціле. Але план ламається, коли з вагону виходить Катруся і ми починаємо з нею обійматися. Я серйозно вважаю, що у нас була дуже мудра провідниця, бо вона взяла свого хлопця і їй не було нудно пити те ігристе і їсти ті цукерки, які ми їй урочисто передали перед початком нашого шабашу. Мені серйозно шкода тих, хто мав необережність взяти квитки в один вагон із нами і направду легше від того, що це була одна бабуся із онуком, і вони покинули цей святий вагон у Жмеринці. Але Юра насипав їй цукерок, сподіваюся, то хороша така компенсація, якщо не цукерки, то сам факт турботи. Бо це достобіса мило.
З того великого щастя цілком тверезо ходила вагоном і обіймала всіх. Чудових.
Десь між Тернополем і Волочиськом наздогнала нас мить зміни дат ("Ну-ка мечи стаканы на стол...") і почалося неймовірне. Тиснява і броунівський рух людей, які риються у своїх наплічниках і шукають подарунки, які приготували одне одному. А потім Аліна і Віра дістали пакет із БутерБро і це таки Любоу) Ткачинський і його гітара — ще одна чудовість цієї ночі. Це коли не хотілося спати, бо хотілося співати, і я зірвала голос.
Що було між Волочиськом і ранком — історія про це мовчить, але ми пам'ятаємо. Головне, що вранці всі ми висипали на одеський перон, засніжений і ніжний, Юра щолкнув кілька селфачів з апостолами і ми пішли до моря.
На що це було схоже? 1 січня, 10 ранку, місто-мільйонник спить у снігових обіймах, і навіть транспорт не надто ворушиться. проте на котромусь із перехресть зустріли доброго дядечка (дідуся?), який підказав дорогу, вітав зі святом, питав, звідки нас так багацько і на прощання сказав, щоб ми пам'ятали, що Одеса — це українське місто. І таких людей хороших в О протягом дня зустрічали ще багато разів. Ішли, як виводок каченят, розчищали дорогою сніг хоча б із фар автівок, бажали стрічним гарного року. Добрели таки.
Берег. Словами не описати. Це треба бачити, і краще в реалі, хоча цифрові знімки теж прекрасні.
В центрі ми теж вдосталь налазилися. Майстерня карамельок. Львівська (в О!) майстерня шоколаду. В'язана ялинонька.
І гайнули на Київ (пять женщін і рибйонок) (не ображайся, Йось, я від любві). Обмін подарунками продовжила і в К. Доведено: навіть у таких страшенно забіганих містах можна почуватися як вдома, якщо там є твої люди.
З 8 ранку до 3 дня я їхала у електричці на Рівне і майже не вилазила з одеського чатику (наскільки дозволяв дорожній мобільний інтернет). В Рівному здибалася з Алекс і абсолютно випадково зустріла Ваню. Настя, яка була з ним, сказала дуже правильно: "Це теж Одеса? А, тоді ясно."
Врешті, о 6 вечора я таки заїхала в Лу.
Дякую вам, за те, що витягнули мене, за те, що з'їли мої відбивнушки, за те, що носили мої важкі пакети, за те, що співали спільних пісень, за танці на обледенілій пристані, за БутерБро і нашийні щоденники, за чайкування, чаювання, винування, за сіль, яку ми разом сипали в море. Дякую, що ви є, і що ви — такі.
В очікуванні нових зустрічей.
Ваша Бру
