Мої любі літервешечки, як завше, дібрали просто надзвичайно влучну назву для свого заходу. Бо дійсно, спілкування з Тарасом Прохаськом має терапевтичну дію.
Прохасько настільки теплий, що не хотілося руйнувати цю атмосферу твітером, і тому я списала сторінки три свого совоблокнота, дуже стисло, навіть схематично, конспектуючи за ним. То вперше на мене таке натхнення сходить, що хочеться записати всі образи просто в процесі їх виникнення.
Можете зараз не вірити або сміятися, але Прохасько говорив про концептуальну метафору! (Всесвіт мені час від часу посилає знаки, що тема моєї магістерської мені дуже актуальна в моєму житті буде.) Ну як про концептуальну метафору? Про те, що його порівнюють зі Сковородою, бо так людський мозок влаштований — нове пояснювати через уже відоме. А насправді схожості там не так і багато, всього лиш сандалі.
Казав ще, що ми у своєму пізнанні неначе постійно тикаємося носом в куліси, думаючи, що завіса суцільна, а насправді ж десь є проріз, варто лише змінити підхід — і ти його знайдеш. Говорив про ту складність, яка стоїть в української літератури на шляху до світового визнання — складні для вимови прізвища. Здавалося б, ну яка дурниця, Габрієля Гарсію Маркеса ось всі якось вивчили. Але ні, давно відчувала щось подібне.
Найтерапевтичнішою штукою вечора було розмірковування Прохаська про емоції і шкоду від їх блокування. Насправді вже давно відстоюю ту думку, що пригнічувати у собі емоції і переконувати себе, що не відчуваєш того, що відчуваєш — зле. Отримала підтвердження для своїх теорій. Прохасько казав, що кожна емоція вартує того, щоб бути пережитою, і боротися з нею не треба. Що краще зануритися в неї повністю і поспостерігати за нею, як спостерігаєш за тим, як дерево вкривається бруньками, листочками, цвітом і плодами.
Ще одна гарна думка цього вечора — це що найбільша допомога батьків полягає у тому, щоби не контролювати дитину, не залякувати її покараннями, а вчити відповідальності перед самою собою.
Коли говорили про кумирів дитинства, Прохасько розповів, що захоплювався не далекими примарними ідеалами, а найближчими людьми. І це насправді так круто. Я ще раз згадала, що оточила себе чудовими людьми, в кожному з яких є щось таке світле, чому я неодмінно хочу в них вчитися. Вони це прочитають і знатимуть. Проте я інколи і так їм про це кажу)
Говорили про ноосферу і ідеї, які падають тобі в голову звідти. Говорили про магію — "ефект метелика". Говорили про життя:
— Раббі, що то є життя?
— Фонтан. А може нє.
І ще багато про що говорили. Гарно було.
Гарно було також відчувати плечі рідних людей. Але про це — не в блог.
Насправді я трохи збрехала у заголовку, бо з моменту проведення заходу минуло більше доби. Але бажання занотувати виникло одразу після завершення. Не даю обіцянку щоразу звітуватися про всі заходи aLe — власне, намагаюся не давати жодних обіцянок взагалі, щоб потім не довелося їх виконувати. Просто вечір видався настільки атмосферним, що хочеться розділити радість із якомога ширшою публікою.
Я мала деякий сумнів, чи варто нам проводити творчий вечір для Неборака — зрештою, ми щойно почали своє існування, а тут Людина такого масштабу. Але Третій дотис. Це те, про що я казала: він ніколи не зупиняє мене у моїх авантюрах, навпаки, розганяє ще більше, але ми досі якось не вилетіли в кювет.
Заждіть, сходжу постукаю по дереву, а тоді продовжу писати...
Все, тут.
Як і казала Нася, Небораку властиво розігрувати монету закоханого у власний геній автора ("це у них в Бу-Ба-Бу сімейне"), але якось це все зовсім не дратує, навіть навпаки приваблює, на відміну від награної скромності ("ну скажіть мені, що я не лайно, ну давайте").
Бути його модератором надзвичайно круто. При тому, що ми були, по суті, елементом постановки (більше працювали, ніж розважалися), мені було дуже цікаво його слухати. Порівняти можна з кількома найкращими лекторами моєї улюбленої рідної кафедри. І взагалі не відчувалося, що це якийсь там захмарний небожитель української літератури, радше просто старша за мене людина, з більшим життєвим досвідом, яка викликає повагу.
З багатьма ідеями, які Неборак висловив у той вечір, погоджуюсь, і мене відверто тішить, що є у нас така спільність в думках. Може тим, що "ого, я думаю, як доросла", а може тому, що десь в чомусь два різних покоління можуть порозумітися.
І звісно, надзвичайно приємно було почути від самого Неборака (САМОГО Неборака, чи що), що йому сподобалася атмосфера.
Окремого висвітлення потребує наш із Третім тандем, коли "я знаю, що ти нервуєш теж, і мені від цього стає спокійніше" або ледь помітні знаки поглядом чи жестами. Хтось бачив це із залу? Зізнавайтесь) Бо поки що чула тільки що "ні, ми нічого такого не бачили".
Увесь день знала, що справді добре мені стане тільки тоді, коли "це" закінчиться :D А зараз так приємно повертатися у ту атмосферу знову і знову, з усім тим адреналіном і пришвидшеним пульсом.
Ми виклалися на 100% і я нами задоволена. Залишається тільки наступного разу викластися на 120%.
